Потребуєте допомоги?Зв’яжіться з нами

Чому рішення Великої Палати Верховного Суду не ставить хрест на судових справах щодо зруйнованого житла на Донбасі

20.12.2019

16 грудня було нарешті опубліковано рішення Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) у справі №265/6582/16-ц щодо отримання відшкодування за зруйноване під час проведення АТО майно. Це рішення було ухвалене ще 4 вересня, однак всі зацікавлені (як юристи, так і громадяни) з нетерпінням чекали саме повного тексту рішення і правових позицій, які будуть обов’язковими для застосування судами України під час розгляду подібних позовів.
Довгоочікуваною постановою скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які були ухвалені на користь позивача, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Однак при цьому ВП ВС сформулювала правові позиції, які вже зараз можуть використовувати як суди, так і позивачі у подібних справах.
Відразу хочу відзначити, що я не поділяю поширеного враження песимізму від опублікованого рішення, яке, мовляв, ставить хрест на численних справах, у яких позивачі намагаються отримати компенсацію від держави за житло, яке було зруйноване під час артилерійських обстрілів у Донецькій і Луганській областях. Нижче представлений аналіз судового рішення, у якому я спробую аргументувати, чому це рішення не може зумовлювати ухвалення «автоматичних» судових рішень, якими позивачам буде відмовлено в задоволенні їхніх позовів.
Отже, однією з найголовніших відмінностей сотень справ, чий розгляд був зупинений до ухвалення ВП ВС рішення, що аналізується, є те, що у справі №265/6582/16-ц позивач намагався отримати компенсацію за нежитлове приміщення, а саме комерційну нерухомість (будівля магазину непродовольчих товарів). Справи, які супроводжують правозахисники, у тому числі адвокати БФ «Право на захист», зазвичай стосуються житлових приміщень. Таким чином, правовідносини, щодо яких ВП ВС зробила правові висновки, є схожими, але не аналогічними.

У чому ж полягає суттєва відмінність, на яку треба звернути увагу під час судового розгляду справ щодо отримання компенсації за зруйноване житло?
Як зазначила ВП ВС (а також сторони у справі), законодавство України не містить спеціального порядку відшкодування шкоди за пошкоджене внаслідок терористичного акта нежитлове приміщення, а тому стаття 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» не створює для позивача легітимних очікувань щодо отримання компенсації отриманої шкоди від держави. При цьому, застосування судом апеляційної інстанції статті 86 Кодексу цивільного захисту за аналогією закону Велика Палата назвала помилковим, оскільки ця стаття «регулює правовідносини, які не є подібними до тих, що розглядалися у справі» (п. 38 Постанови).
Питання щодо того, як тоді ж має застосовуватись аналогія закону, передбачена статтею 10 ЦПК України, залишимо відкритим. Ключовим є той факт, що дійсно у справах про отримання відшкодування за шкоду, завдану нежитловому приміщенню, стаття 85 Кодексу цивільного захисту була застосована за аналогією закону. Однак у справах щодо отримання відшкодування за житлове приміщення про аналогію закону не йдеться – ця стаття застосовується безпосередньо як норма права, що регулює спірні правовідносини, оскільки в ній достатньо детально розписано механізм отримання відшкодування, у тому числі спосіб визначення його розміру.
Розміру відшкодування у постанові, що аналізується, Судом приділено багато уваги. Неодноразово згадується про те, що сума була визначена звітом про оцінку реальної вартості відшкодування, що було критично оцінено Судом. Згідно правового висновку, вказаному у п. 71 Постанови, «держава може бути зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі… за порушення негативного обов’язку не втручатися» у право на мирне володіння майном, передбаченим статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції, тоді як «у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об’єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна».
У п. 38.2 Постанови Суд звернув увагу, що припис частини 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України «не можна застосувати до визначення розміру відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням внаслідок терористичного акта торговельного об’єкта з огляду на відмінність значення для життя людини об’єкта нежитлової та житлової нерухомості». З цим не можна не погодитись, оскільки нежитлова нерухомість і за визначенням, а часто і за значенням дійсно відмінна від житлової, особливо коли зруйнований об’єкт був єдиним житлом особи.

Таким чином, у випадку, якщо внаслідок бойових дій було зруйноване житло фізичної особи, то є всі підстави для використання порядку визначення розміру шкоди, передбаченого ч. 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту, а саме за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.
По-перше, цей спосіб відповідає вимогам закону (який, як було вже зазначено, використовується не за аналогією, а безпосередньо). По-друге, це позбавляє позивачів зайвих витрат на проведення оцінки. По-третє, стає можливим визначити розмір відшкодування об’єктів, які знаходяться у населених пунктах, куди заборонено або ускладнений доступ відповідних фахівців. І, по-четверте, цей спосіб відповідає озвученій Судом концепції обмеженої (у кількісному виразі) відповідальності держави за порушення своїх позитивних зобов’язань.

Наостанок хочеться звернути увагу на згадану щойно концепцію і не погодитись з її застосуванням вельмишановними суддями.

У пункті 17 Постанови Суд говорить про те, що справа стосується захисту позивачкою не права власності на торгівельний об’єкт і земельну ділянку, на якій він розташований, від посягань з боку держави, а права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності торгівельного об’єкта».
Далі. у пункті 47, Суд визначив дві складові позитивних зобов’язань України у розрізі права на мирне володіння майном у правовідносинах, що розглядалися, а саме:

  1. Щодо права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов’язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:

47.1.    У матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов’язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов’язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113).
47.2.    У процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов’язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Саме цими обов’язками й оперує Суд у подальшому тексті Постанови, говорячи про те, що потерпілий (позивач) не має легітимних очікувань щодо отримання компенсації, однак «не позбавлений права вимагати від держави компенсації за це невиконання [неприйняття відповідного законодавства] на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції» (п. 51 Постанови). Важко уявити у якій саме формі та на підставі яких норм законодавства потерпілі можуть звертатися до національних судів щодо реалізації цього права, зазначеного Судом, у тому числі хто буде представляти державу під час судового розгляду (адже на думку спадає тільки Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України).

Водночас, дозволю собі зазначити, що поряд з обов’язком розробити відповідні компенсаційні механізми, держава зобов’язана гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією (у тому числі на мирне володіння майном). Чи не мав позивач у справі №265/6582/16-ц легітимних очікувань на забезпечення його безпеки і безпеки його майна з боку держави від протиправних посягань з боку третіх осіб? Адже безпека людини та недоторканість власності недвозначно гарантована як Конституцією України, так і Цивільним кодексом України та низкою інших законів.
Як відомо, всі права, гарантовані Конвенцією, розглядаються як рівнозначні, і серед них не може бути більш або менш важливих прав.
У справі Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства Суд не вперше зазначав, що процесуальне зобов’язання за статтею 2 (право на життя) залишається чинним і в складних, з точки зору безпеки, умовах, у тому числі й в контексті збройного конфлікту. І мова йде не тільки про розслідування і компенсаційні виплати, але й про недопущення порушень прав людини в умовах збройного конфлікту. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справи, що розглядалася Судом, однак так само і зобов’язання за статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції мають залишатися чинними в контексті збройного конфлікту.

Також Судом критично оцінено посилання позивача на рішення ЄСПЛ у справі «Айдер та інші проти Туреччини». Так, у п. 55.1 Постанови, Суд зазначив, що “ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки агенти держави-відповідача зруйнували домівки і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім`ї залишити місто, що становить особливо значне та невиправдане втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя та житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121)”.

Однак при цьому Судом не надано оцінки п. 71 зазначеного рішення. У цьому пункті, який стосується аналізу національного законодавства Туреччини, зазначено, що відповідно до  статті 125 Конституції, «органи влади зобов’язані здійснити відшкодування за всю шкоду, завдану їхніми діями і заходами». У розумінні ЄСПЛ, це означає, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об’єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 71 Рішення ЄСПЛ  «Айдер та інші проти Туреччини).

Формулювання статті 125 Конституції Туреччини є дуже близьким за змістом до статті 56 Конституції України: «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Однак чому Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на відповідний висновок з рішення ЄСПЛ, залишається незрозумілим.

Підсумовуючи все вищесказане, можна сформулювати таке:

  1. Негативні для позивачів висновки ВП ВС у справі №265/6582/16-ц не можуть бути застосовані у справах щодо отримання відшкодування за зруйноване житло, оскільки зазначена справа стосується нежитлового приміщення.
  2. Спосіб визначення розміру шкоди, який мають використовувати позивачі у справах про зруйноване житло, зазначено у ч. 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, що цілком відповідає висновкам ВП ВС, у тому числі щодо обмеженої відповідальності держави за шкоду, яку завдали не її агенти, а терористи або невстановлені особи.
  3. Під час розгляду справи позивачі мають звертати увагу судів (в контексті статті 1 Протоколу Першого до Конвенції) не стільки на порушення державою обов’язку створити компенсаційний механізм, скільки на те, що держава не забезпечила мирне володіння майном і допустила руйнування житла позивача внаслідок здійснення терористичного акту.
  4. Позивачі у справі мають передати зруйноване житло органам державної влади або місцевого самоврядування як передумову отримання грошової компенсації, хоча цій спірній і важкій у практичному застосуванні нормі Судом не надано детальної оцінки. У будь-якому разі, на мій погляд, позивачі мають довести, що зробили все, що від них залежить, щоб виконати цей обов’язок.
  5. Зазначене рішення не можна вважати таким, що робить засоби національного захисту у справах щодо зруйнованого житла, звідома неефективними.

У вересні я брав участь у публічному заході, присвяченому питанню отримання компенсації матеріальної шкоди за зруйноване майно, під час якого вельмишановна суддя Верховного Суду Ольга Ступак зауважила, що некоректно використовувати термін «негативне рішення», адже кожне рішення ухвалюється на користь якоїсь сторони. Цілком і повністю можна погодитися з цим твердженням і підсумувати, що зазначене рішення Великої Палати Верховного Суду хоч і не ухвалене на користь позивача, однак може бути з користю використане позивачами у низці справ щодо отримання відшкодування за зруйноване житло.

Олег Тарасенко,
Старший стратегічний юрист БФ «Право на захист»,
Адвокат

Comments are closed.

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial