Зробити пожертву
Укр / Eng
27.05.20

26 травня представники БФ «Право на захист» провели пресбрифінг, присвячений проблемі помилкового внесення громадян до санкційних списків та відсутності ефективного механізму оскарження дій органів влади в таких випадках.

Приводом для проведення заходу стало підписання 14 травня 2020 року указу Президента України про зняття санкцій та засідання Верховного Суду у справі щодо зняття санкцій з пенсіонерки, яку було помилково включено до санкційних списків. Інтереси жінки у суді представляв адвокат БФ «Право на захист».

Дві події були пов’язані між собою та стали перемогою юристів організації: ще до засідання Суду стало відомо, що пенсіонерку вилучено зі списків Указом Президента. Це відбулося завдяки місяцям роботи та зусиллям представників БФ «Право на захист». Проте ця перемога — це відновлення справедливості та прав людини в одному конкретному випадку. Вона не стала розв’язанням системної проблеми, з якою доводиться стикатися багатьом українцям. 

Як зазначила під час пресбрифінгу координатор з питань надання правової допомоги БФ «Право на захист» Юлія Трало, у цієї проблеми є два аспекти, які значно погіршують і без того непросту ситуацію з  помилковим застосуванням санкцій щодо законослухняних громадян. Перший з них — це питання документації. Адже жодна людина, документи якої залишилися на непідконтрольній території, не може достеменно знати, хто, яким чином та  для чого їх використовує. Другий аспект — це питання недосконалості чинного санкційного законодавства.  «Основна проблема полягає в тому, що громадяни мають дуже обмежені можливості для захисту своїх прав. Йдеться і про не визначені чітко підстави для застосування санкцій, і про механізм, який дозволяє тримати громадянина у незнанні щодо факту застосування до нього санкцій.

Саме так і трапилося у випадку з нашою бенефіціаркою, яка звернулася по допомогу до юристів БФ «Право на захист», – зауважила Юлія Трало. – Літня людина дізналася про накладені на неї санкції від банку і лише у відповідь на запит щодо підстав блокування її рахунку».

 Як розповів старший стратегічний юрист Олег Тарасенко, у квітні 2019 року пенсіонерка-переселенка з Луганщини не змогла отримати пенсію у банкоматі «Ощадбанку». Звернувшись до банку, вона дізналася, що до неї застосовано санкції. Тож жінка прийшла по допомогу до юристів БФ «Право на захист» – вони склали низку запитів до СБУ та РНБО. З’ясувалося, що жінку помилково внесено до уточненого списку осіб, щодо яких застосовано персональні санкції, як причетної до організації й проведення незаконних «виборів» у так званій «ЛНР» у листопаді 2018 року.

В якості санкцій до пенсіонерки  держава застосувала блокування активів, тож вона втратила можливість отримувати пенсію. 

«Чинна процедура накладання санкцій не передбачає перевірки інформації, яка стає підставою для внесення до списків, а особа, щодо якої планують накласти такі санкції, не має можливості надати пояснення щодо фактів або припущень, які мають державні органи. – Розповідає Олег Тарасенко. – До осені 2019 року рахунок пенсіонерки не був розблокований, тож ми звернулися до суду для оскарження указу Президента. Після великої кількості звернень, запитів та місяців нашої роботи і подачі позову держава, нарешті, визнала свою помилку. А після додаткової перевірки було підтверджено, що підстав для застосування санкцій до пенсіонерки не було. В результаті прізвище пенсіонерки внесли до переліку осіб, з яких було знято санкції указом Президента, підписаним в травні. У судовому засіданні представник Президента України визнав, що санкції щодо пенсіонерки були застосовані помилково».

Очевидно, що ситуація потребує зміни системного підходу. Наразі, найбільшою проблемою є відсутність механізму захисту прав людини, щодо якої було безпідставно застосовано санкції. Зараз фактично відсутня позасудова процедура оскарження такого рішення, а судова процедура містить багато суперечностей. Тож особа не має можливості самотужки захистити свої права.

«Ми розуміємо, що наша перемога, попри те, що є знаковою подією, не змінила ситуацію в цілому, — підсумувала Юлія Трало. – Наша організація вважає, що саме законодавство про застосування санкцій має бути змінене. Зокрема, особам, щодо яких планується застосування санкцій, має бути надано можливість отримувати попередження про це та можливість вчасно надати пояснення чи спростувати таку інформацію. Має бути запроваджено адміністративний — тобто позасудовий — метод оскарження прийнятого рішення про застосування санкцій щодо особи. Бо державі ще не раз доведеться визнавати свої помилки». 

21.05.20

Від початку бойових дій на Сході багато людей були змушені залишити місце проживання та переїхати на безпечну, підконтрольну уряду України, територію (далі — ПУТ). Внутрішнє переміщення громадян потребувало реакції з боку держави, тож у жовтні 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». На виконання цього закону Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про облік внутрішньо переміщених осіб (далі — ВПО). Ці нормативно-правові акти встановили додаткові гарантії для ВПО. Йдеться про отримання адресної допомоги; можливості оформлення документів, що підтверджують особу, за фактичним місцем проживання; права на взяття на облік безробітної особи за браком документів, що підтверджують факт припинення трудових відносин; взяття на соціальний квартирний облік тощо. Умовою реалізації цих прав є наявність довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Зазвичай при зверненні по таку довідку не виникає труднощів — достатньо надати паспорт із позначкою про реєстрацію місця проживання на непідконтрольній території (далі — НПУТ). Однак трапляються випадки, коли особа має зареєстроване місце проживання на підконтрольній території (і відповідну позначку в паспорті), але фактично проживала на непідконтрольній.

Саме з такою проблемою зіткнувся Сергій (ім’я змінено), який звернувся по правову допомогу до бахмутського офісу БФ «Право на захист».

Чоловік має зареєстроване місце проживання у м. Бахмуті з 2008 року. Однак із 2013 року він проходив службу в пожежно-рятувальній частині в у м. Донецьку, де постійно проживав у відомчому гуртожитку. У листопаді 2014 року за наказом командування Державної служби України з надзвичайних ситуацій Донецької області він був переведений для проходження служби у м. Бахмуті.

У 2018 році набули чинності зміни до Закону України «Про житловий фонд соціального призначення», відповідно до якого ВПО внесли до категорії осіб, які мають право стати на соціальний квартирний облік. Для того, щоби стати на соціальний квартирний облік Сергію потрібно було разом з іншими документами надати довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Щоби реалізувати своє право на взяття на соціальний квартирний облік, Сергій звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Бахмутської міської ради (далі — УПТСЗН) з заявою про видачу довідки про взяття на облік ВПО. Оскільки в паспорті він не мав позначки про реєстрацію місця проживання на НПУТ, Сергій надав довідку про проживання в гуртожитку у м. Донецьку з червня 2013 року до 11 листопада 2014 року, наказ командира про переведення, довідку з лікарні про проходження чергового медичного огляду за місцем проживання у м. Донецьку.

В управлінні розглянули документи, надані Сергієм, та відмовили у видачі довідки про взяття на облік ВПО. На їхнє переконання, докази заявника для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 Закону, не доводять факту його проживання на цій території.

Рішення УПТСЗН Бахмутської міської ради було оскаржено в Донецькому окружному адміністративному суді. Наводимо обґрунтування позовних вимог, надане правниками БФ «Право на захист».

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання в результаті або для уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі — Закон), адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, у якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Підставою для взяття на облік ВПО є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їхнього виникнення (ч. 2 ст. 4 Закону).

Разом із заявою заявник надає документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус (далі — Документ), або свідоцтво про народження дитини (ч. 7 ст. 4 Закону).

У разі наявності в Документі позначки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, довідка про взяття на облік ВПО або рішення про відмову у видачі довідки з обов’язковим зазначенням підстави відмови, підписане керівником уповноваженого органу, видається заявнику в день подання заяви.

У разі відсутності в Документі позначки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення (військовий квиток із відомостями про проходження військової служби, трудова книжка із записами про здійснення трудової діяльності, документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно, свідоцтво про базову загальну середню освіту, атестат про повну загальну середню освіту, документи про професійно-технічну освіту, документ про вищу освіту (науковий ступінь), довідку з місця навчання, рішення районної, районної в місті Києві чи Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської чи районної в місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування, медичні документи, фотографії, відеозаписи тощо).

У передбаченому абзацом третім цієї частини випадку уповноважений орган зобов’язаний розглянути заяву про отримання довідки про взяття на облік ВПО упродовж 15 робочих днів та прийняти рішення про видачу заявнику довідки або про відмову  ній із обов’язковим зазначенням підстави. Рішення  підписує керівник цього органу.

Відповідно до норми визначеної в ч. 10 ст. 4 Закону, яка кореспондується з нормою п. 8 Порядку, затвердженого постановою КМ України № 509 від 01.10.2014 (далі — Порядок) заявнику можуть відмовити у видачі довідки про взяття на облік ВПО, якщо:

1) відсутні обставини, що спричинили внутрішнє переміщення, визначені в статті 1 цього Закону;

2) у державних органів наявні відомості про подання завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки;

3) заявник втратив документи, що посвідчують його особу, до їхнього відновлення;

4) у заявника немає відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, та відсутні докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, визначені частиною сьомою цієї статті;

5) докази, надані заявником для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, не доводять факту проживання на її території.

Особа має право звернутися із заявою повторно, якщо в неї з’явилися визначені законом підстави, або в разі усунення підстав для відмови, або ж оскаржити рішення про відмову в суді.

Отже, Сергію не мали права відмовити у видачі довідки про взяття на облік ВПО з посиланням на п.п.5 п. 8 Порядку. Оскільки Порядок зазначає, що доказами можуть бути документи, у тому числі і про трудову діяльність, медичні документи, які Сергій надав. А відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію», документом є матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання в часі та просторі.

Тож рішення Донецького окружного адміністративного суду залишене без змін – Перший апеляційний адміністративний суд позов задовольнив, зобов’язав Управління поставити Сергія на облік та видати йому відповідну довідку.

12.05.20

Галина (ім’я змінене) звернулася до юриста БФ «Право на захист» Руслана Беретеліпід час консультування на КПВВ – мала запитання щодо перетину лінії розмежування. В процесі розмови вона сказала, що не отримує адресної допомоги на дитину-ВПО. Наш колега акцентував на цьому увагу.

Він з’ясував: у 2016 році після того, як перемістилася з м. Донецька на підконтрольну уряду України територію і отримала довідку ВПО, жінка народила дитину. Після – звернулася до районного управління соціального захисту населення (УСЗН) за місцем обліку як ВПО із заявою про призначення дитині адресної допомоги. Та їй відмовили. Відмову аргументували тим,  що дитина не є внутрішньо переміщеною особою, а отже не має права на одержання адресної допомоги (адже фактично вона не перемістилася з непідконтрольної території). 

Насправді ж виходило, що жінка не отримувала законних виплат майже 4 роки!

Руслан Беретелі розповідає: «Відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України №505, дитина, народжена особою-ВПО теж має право отримати довідку ВПО та необхідну допомогу на проживання та сплату послуг».  Тож юрист зв’язався з управлінням УСЗН та наголосив на недопущенні таких випадків.

Галина ж повторно звернулася до УСЗН і вже цього разу її дитині призначили адресну допомогу

07.05.20

Як показує практика, не завжди тлумачення законодавства є однаковим для всіх. Це відбулося і з нашою бенефіціаркою Ганною, якій відмовили у виплаті адресної допомоги, незважаючи на те, що вона доглядає за трьома неповнолітніми дітьми. 

Через збройний конфлікт і тимчасову окупацію у 2018 році жінка разом із дітьми змушена була покинути своє місце проживання у м. Ровеньки, що на Луганщині, та стати на облік як внутрішньо переміщені особи (ВПО). На новому місці проживання Ганна звернулася до Управління соціального захисту населення (УСЗН) із заявою про призначення щомісячної адресної допомоги ВПО для покриття витрат на проживання, та їй відмовили, оскільки вона не працевлаштована. А от на те, що жінка доглядає за трьома неповнолітніми дітьми, зовсім не зауважили.

Відмовляючи у призначенні допомоги Ганні, УСЗН виходив із того, що її старші діти вже навчаються у школі, а молодший син відвідує дошкільну групу денного перебування, а отже – вона не здійснює постійного догляду за дітьми. Ця відмова була повністю абсурдною та необґрунтованою, оскільки п. 7 Порядку надання щомісячної адресної допомоги ВПО для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, зазначено, що громадяни, які мають трьох і більше дітей віком до 16 років і доглядають за ними і не працевлаштовані, мають право на отримання щомісячної адресної допомоги. Але спеціалісти УСЗН мали інший погляд на ситуацію.

Упродовж року бенефіціарка намагалася розв’язати проблему з призначенням щомісячної адресної допомоги в досудовому порядку, неодноразово зверталася до Міністерства соціальної політики, УСЗН, Уповноваженого з прав людини тощо.  Все було безрезультатно й ускладнювалося тим, що Ганна є одинокою матір’ю, її сім’я є малозабезпеченою, а отже – ця допомога є життєво необхідною.

Звернувшись до нашого офісу у м. Сєвєродонецьку, бенефіціарка отримала кваліфіковану допомогу у складенні документів та адміністративного позову до суду. А пізніше – і судове рішення на свою користь.  Закон був на її боці.  Суд визнав дії УСЗН протиправними.

Оскільки такі випадки є не поодинокими, ми закликаємо кожного – боріться за свої права! Юристи БФ «Право на захист» готові вам у цьому допомогти, адже ми працюємо для вас!

28.04.20

Фото з відкритих джерел.

Ця історія – про матір-героїню Наталію, яка має шістьох дітей. Разом із ними та чоловіком вона перемістилася до селища у Харківській області. Відповідно до ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» всі вони є внутрішньо переміщеними особами, що посвідчують відповідні довідки.

Через скрутне матеріальне становище придбати будинок для себе родина не могла. Тож всі вони оселилися в хаті, яка належала свекрусі Наталії, – Галині Іванівні. Сама ж жінка разом із сином та його великою родиною в будинку не мешкала, – переїхала у інше місце.

Оскільки чоловік Наталії весь час працював, а вона цього робити не могли через купу домашніх справ та догляд за малолітніми дітьми, жінка вирішила звернутися до державних органів для отримання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам. Це дозволило би покривати витрати на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг. Родина мала на це право відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №505.

Відповідно до цієї постанови, відмовити Наталії могли тільки у двох випадках.

  1. будь-хто із членів сім’ї має у власності житлове приміщення/частину житлового приміщення, що розташоване в інших регіонах, ніж тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та населених пунктах, розташованих на лінії розмежування, крім житлових приміщень, які непридатні для проживання, що підтверджується відповідним актом технічного стану;
  2. будь-хто з членів сім’ї має на депозитному банківському рахунку (рахунках) кошти у сумі, що перевищує 25-кратний розмір прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.

Управління праці та соціального захисту населення винесло рішення, яким відмовило Наталії та її дітям у призначенні вищевказаної допомоги. Причиною стало те, що Галина Іванівна має у власності свій житловій будинок. Тобто мати чоловіка, яка не проживала з Наталією та її родиною в одному будинку, визнали членом їхньої сім’ї.

З цією проблемою Наталія і звернулася до юристів харківського офісу БФ «Право на захист». Детальніше ознайомившись із матеріалами справи, наші колеги склали та подали позов до суду. В основу позову були покладені норми матеріального права.

Згідно з п.1 ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Згідно з абз.2 резолютивної частини рішення Конституційного суду України №5-рп/99 від 03.06.1999 року (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї»), до кола членів сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони належать його (її) дружина (чоловік), їхні діти і батьки. Щодо них ознака (вимога) ведення спільного господарства з суб’єктом права на пільги в оплаті користування житлом і комунальними послугами застосовується лише у передбачених законом випадках.

Житлове законодавство також широко використовує поняття «член сім’ї». Так, ст. 64 Житлового кодексу Української РСР (ЖК УРСР) до членів сім’ї наймача відносить дружину наймача, їхніх дітей і батьків; також членами сім’ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство.

Окрім кодифікованих нормативно-правових актів, законодавець застосовує поняття «член сім’ї» і в інших правових документах, де висловлені різні підходи до його розуміння:

Члени сім’ї – це особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання (Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 року).

Члени сім’ї – це особи, які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, в тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі ( Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 року).

Отже, член сім’ї (у сімейно-правовому аспекті) – це особа, яка має тісний правовий зв’язок із сім’єю, що ґрунтується на шлюбі, спорідненні, усиновленні, інших формах влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, характеризується спільністю життя та інтересів, наявністю взаємних прав і обов’язків, передбачених сімейним законодавством.

Сам же факт проживання Наталії в будинку, який належить матері її чоловіка, – Галині Іванівни, за обставин її вимушеного переселення з зони АТО з чоловіком та дітьми не доводить у них сімейних відносин, тобто того, що вони є членами однієї сім’ї, адже спільного господарства вони з власницею будинку не ведуть, спільно не проживають та Наталія власним коштом сплачує всі комунальні платежі.

Суд підтримав цю правову позицію та виніс рішення, яким задовольнив позовні вимоги Наталії.

Управління праці та соціального захисту населення виконало таке рішення в повному обсязі і призначило Наталії та її дітям виплати допомоги, яка в цей важкий для родини час є рятівним колом!

23.04.20

До офісів БФ «Право на захист» звертається багато людей. Їхні ситуації часто доволі типові, пов’язані із порушенням прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Однак серед них ми зустрічаємо історії, зовсім не схожі на інші. Серед таких незвичайних для нашого офісу випадків стала історія бенефіціарки, яка не вважала себе ВПО, адже її переміщення на підконтрольну територію було пов’язане не з потребою, а з власним бажанням.

Жінка, що звернулася в один із наших офісів, пояснила: через зміну життєвих обставин вона переїхала жити з Донецька спочатку до Херсонської області, а потім – до Бахмутського району на Донеччині, де має власне житло. У 2018 році вона зареєструвалася за відповідною адресою. 

Щоб отримувати пенсію за новим місцем проживання, вона звернулася до Бахмутсько-Лиманського об’єднаного управління Пенсійного фонду України (ПФУ) в Донецькій області з письмовою заявою, надала копію свого паспорту, реквізити банківського рахунку та інші необхідні документи. Важливо зазначити, що при переїзді на Херсонщину з Донецька вона не отримувала довідку ВПО. При цьому пенсію в Херсонській області їй виплачували і у місцевому підрозділі ПФУ довідки ВПО не вимагали. 

ПФУ заяву бенефіціарки розглянув (згідно з вимогами Закону України «Про звернення громадян») та листом від 24 травня 2019 року повідомив, що не може взяти її на облік із виплатою пенсії через відсутність довідки про взяття на облік ВПО. Але жінка мала намір реалізувати право на пенсійне забезпечення саме як місцева жителька, без позначки «ВПО». Тож з допомогою юристів БФ «Право на захист» направила позовну заявою до суду із відповідними вимогами. 

Суд всебічно і повно розглянув матеріали справи, з’ясував фактичні обставини, на яких ґрунтувався позов, та заперечення, оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, і дійшов висновку: оскільки позивачка з 2016 року добровільного переїхала на постійне проживання до Херсонської області і мала зареєстроване місце проживання за відповідною адресою, а потім переїхала проживати до Бахмутського району Донецької області та зареєструвалась з 15.05.2018 року за адресою, то положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» на неї не поширюються, а отже – ПФУ має виплачувати пенсію позивачці на загальних підставах у порядку, встановленому Законом України № 1058-VI. Суд визнав безпідставними посилання відповідача на норми постанов КМУ, що визначають порядок здійснення соціальних виплат (у тому числі – пенсії) ВПО, оскільки ці нормативно-правові акти регулюють правовідносини щодо соціальних виплат та порядок взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, та жодним чином не застосовуються до пенсійного забезпечення громадян, гарантоване Конституцією України.

Аналогічний правовий висновок ми можемо також знайти в рішенні Верховного Суд у від 7 березня 2018 року по справі № 242/3044/17 (адміністративне провадження № К/9901/2631/17), від 13 лютого 2018 року по справі № 234/11095/17 (адміністративне провадження № К/9901/163/17).

Тож наша бенефіціарка отримала позитивне рішення – суд визнав протиправною бездіяльність Бахмутсько-Лиманського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, яка полягає у невчиненні дій, необхідних для постановки на облік позивачки із виплатою пенсії на підставі її заяви.

Крім того суд зобов`язав Бахмутсько-Лиманське об`єднане управління ПФУ Донецької області  поставити на облік позивачку як одержувачку пенсії із виплатою пенсії на підставі її заяви від 21 травня 2019 року та виплачувати пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» без застосування до неї поняття «внутрішньо переміщена особа».

 Після набуття законної сили бенефіціарка почала отримувати пенсію. 

14.04.20

На початку лютого 2020 року на «гарячу лінію» БФ «Право на захист» звернувся 68-річний пенсіонер, Василь Федорович, який потрапив у неприємну ситуацію. Напередодні чоловік приїхав до Маріуполя для врегулювання важливих питань та загубив усі документи: паспорт, пенсійне посвідчення, довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (ВПО). Він відразу звернувся до поліції та отримав документ на підтвердження події.

Чоловік постійно мешкає у м. Шахтарську Донецької області, тож мав намір повернутися додому, але, на превеликий жаль, без документів це було би неможливо. Тож наші спеціалісти надали пану Василю юридичну консультацію і розповіли про те, що треба зробити для отримання нового паспорта замість втраченого.

Василь Федорович перебуває на обліку як ВПО в Центральному районі м. Маріуполя. Відповідно до чинного законодавства, він може звернутися з документами для оформлення паспорта лише до Державної міграційної служби (ДМС) Центрального району, де прийом громадян здійснюється лише за попереднім записом через офіційний сайт відомства. Пенсіонер зареєструвався в електронній черзі, але отримав талон лише на 4 березня 2020 року. Тобто оформлення паспорта йому довелося би чекати аж цілий місяць! Такий період виявився задовгим, бо ж жити у Маріуполі герою нашої історії було ніде. Гроші у Василя Федоровича вже закінчувалися, постійно нагадували про себе хвороби. Тож потрібно було терміново допомогти йому потрапити на прийом до спеціаліста ДМС, де можна було б отримати довідку для перетину лінії розмежування та повернення додому. Ситуацію ускладнювало те, що підтвердити особу Василя Федоровича було нікому, – всі родичі та сусіди мешкають на непідконтрольній уряду України території (а оригінали документів, нагадаємо, чоловік загубив).

Наші колеги вирішили супроводити чоловіка до ДМС та допомогти якнайшвидше розв’язати проблему. На місці з’ясували: охочих потрапити на прийом до спеціаліста дуже багато! Але вдалося поговорити із начальницею та розповісти непросту історію. Їм запропонували почекати упродовж кількох днів – якщо хтось із раніше зареєстрованих в електронній черзі не прийде на прийом.  Василю Федоровичу пощастило того ж дня! Він надав копії наявних в нього документів та отримав довідку, із якою зміг перетнути лінію розмежування та потрапити додому.

Чоловік був дуже вдячний, адже немає нічого більш бажаного для людей, які вскочили в таку халепу, ніж просто опинитися у рідному домі, де не страшні жодні негаразди.

09.04.20

Верховний Суд вперше в історії підтвердив право на отримання пенсії мешканцю тимчасово окупованої території (ТОТ), який не є внутрішньо переміщеною особою (ВПО).

17 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду нарешті розглянув справу № 227/2158/17, яку супроводжували правозахисники БФ «Право на захист» ще з 2017 року.

Правові висновки, наведені в рішенні у справі, дають підстави називати його революційним в питаннях пенсійного забезпечення мешканців тимчасово окупованих територій. Дехто з них із літа 2014 року не отримував пенсійних виплат та через свій тяжкий стан здоров’я не мог їх відновити за механізмом, впровадженим українським урядом, тобто, здійснивши внутрішнє переміщення на підконтрольну уряду України територію (ПУТ).

Позивач Марія Михайлівна (ім’я змінено з міркувань безпеки), якій вже 83 років, пенсіонерка, має статус дитини війни. Стан її здоров’я є важким через хвороби та похилий вік. З 1993 року Марія Михайлівна перебувала на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Будьонівському районі м. Донецька. Пенсійні виплати вона отримувала за місцем свого фактичного проживання у м. Донецьку через місцеве відділення поштового зв’язку. Але після початку бойових дій на тимчасово окупованих територіях виплату пенсії було припинено у липні 2014 року. Як встановили юристи, нарахування пенсійних виплат також припинилося – з жовтня 2014 року.

Як відомо, ще влітку 2014 року уряд припинив всі бюджетні виплати на територіях, які вибули з-під його контролю та перебували під контролем незаконних збройних формувань в окремих районах Донецької та Луганської області.

НБУ своєю Постановою від 23.07.2014 р. № 436 на території Донецької та Луганської областей, починаючи з 24.07.2014 р. запровадив надзвичайний режим роботи банківської системи, а постановою від 06.08.2014 р. № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій» зобов’язав всі банки України, небанківські установи та національного оператора поштового зв`язку, які є платіжними організаціями внутрішньодержавних/міжнародних платіжних систем та/або їхніми учасниками, призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій на території, яка не контролювалася урядом.

07.11.2014 р. була прийнята Постанова КМУ № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей», яка постфактум надала такому припиненню нормативне обґрунтування.

Водночас, уряд розробив такий механізм виплати пенсій особам, що проживали та продовжують проживати на ТОТ, згідно з яким єдиною можливістю їх отримання є переміщення і постійне (переважне) проживання на підконтрольній уряду України території. Але для пенсіонерів, які не можуть через стан здоров’я переїхати з місць свого проживання на ПУТ, держава не розробила жодного механізму поновлення пенсійних виплат. Отже, після початку збройного конфлікту позивач у нашій справі, як і інші громадяни України, що через суттєві проблеми зі здоров’ям залишилися проживати на ТОТ, була позбавлена можливості отримувати свою пенсію.

У 2016 році Кабінет Міністрів України запровадив низку жорстких обмежень: постійне проживання отримувачів коштів на підконтрольних територіях (з відповідними перевірками органами соцзахисту), можливість отримання їх виключно на рахунок в «Ощадбанку», фізична ідентифікація у відділеннях «Ощадбанку» тощо. Ці обмеження були запроваджені постановами № 365 від 08.06.2016 року «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», № 637 від 05.11.2014 року «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (зі змінами, внесеними постановами № 167 від 14.03.2016 р., № 365 від 08.06.2016 р. тощо).

Національні і міжнародні правозахисні організації, ООН, Рада Європи засудили ці обмеження, згодом частина їх була скасована в судах (зокрема, щодо необхідності проходити регулярні перевірки для отримання пенсії).

Однак і через майже 6 років зі втрати Україною контролю над частиною території, влада не запропонувала механізмів отримання соціальних виплат і пенсій без здійснення внутрішнього переміщення. Влада навіть після оновлення не почула закликів представників громадянського суспільства, а парламент відхилив розроблені законопроєкти.

За підсумками 2016 року Пенсійний Фонд України (ПФУ) відзвітував про «економію коштів Пенсійного фонду на суму 13,5 млрд грн. Ця економія – кошти, які внаслідок спільних дій органів Фонду та правоохоронців не потрапили у вигляді безпідставних пенсійних виплат до терористів з так званих «ДНР/ЛНР». Водночас Управління ООН з захисту прав людини повідомило, що станом на початок 2017 року на непідконтрольних  територіях без пенсійних виплат залишилися близько 160 тисяч осіб, які не змогли жодного разу виїхати на ПУТ для отримання належних їм пенсійних виплат.

Очевидно, що так звана «економія», яку забезпечив ПФУ, – це невиплачені кошти, які рано чи пізно треба буде виплатити згаданим мешканцям тимчасово окупованих територій.

Станом на початок 2020 року заборгованість держави перед пенсіонерами, які фізично не можуть переміститися на підконтрольні  території, а також ВПО, становила майже 115,4 млрд грн.

У липні 2017 року Марія Михайлівна зв’язалася з юристами БФ «Право на захист» через своїх знайомих, зневірившись у тому, що українська влада повернеться до Донецька.  Регіональний адвокат дніпропетровського офісу БФ «Право на захист» В’ячеслав Стасюк та старший стратегічний юрист Олег Тарасенко склали та подали унікальний на той час позов про захист прав Марії Михайлівни. У позові юристи просили суд визнати протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Будьонівському районі м. Донецька щодо невиплати їй пенсії з 1 серпня 2014 року і не нарахуванні та невиплаті пенсії з 1 листопада 2014 року, зобов’язати поновити виплату пенсії з 1 серпня 2014 року і нарахування та виплату пенсії з 1 листопада 2014 року.

Постановою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 30.08.2017 р. позов був задоволений. Суд визнав протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Будьонівському районі м. Донецька щодо невиплати пенсії з 1 серпня 2014 року і не нарахуванні та невиплаті пенсії з 1 листопада 2014 року, зобов’язав управління Пенсійного фонду України в Будьонівському районі м. Донецька поновити позивачу виплату пенсії з 1 серпня 2014 року і нарахування та виплату пенсії з 1 листопада 2014 року.

31 жовтня 2017 року Донецький апеляційний адміністративний суд своєю постановою скасував постанову Добропільського міськрайонного суду Донецької області та відмовив у задоволені позову.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нову про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що особи з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, мають право на одержання пенсійних виплат за умови переміщення в населенні пункти, на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, і звернення до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту та взяття на облік, що має бути підтверджено довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Водночас, позивач до будь-якого органу Пенсійного фонду України на території, підконтрольній українській владі, із заявою про виплату щомісячних пенсійних виплат не зверталася, на облік як ВПО не ставала, у зв`язку з чим, на думку суду апеляційної інстанції, жодних підстав для задоволення позовних вимог немає.

Водночас, суд дійшов висновку, що позивач не позбавлена права на отримання пенсії на підконтрольній органам державної влади України території у разі факту її реєстрації як ВПО. При цьому апеляційний суд посилався на висновки Верховного Суду України у постанові від 12.04.2017 р. у справі № 6-51цс17.

Рішення суду апеляційної інстанції приголомшило як позивачку, так і адвокатів, але вони не втратили віру у справедливість і прийняли рішення подати касаційну скаргу, незважаючи на твердження суддів і скепсис деяких інших правозахисників. У касаційній скарзі юристи послалися на те, що Конституцією України не передбачено обмеження конституційного права на отримання пенсії під час проведення АТО, не містить такої норми і Закон України «Про боротьбу з тероризмом», на який послався суд апеляційної інстанції. Крім того, юристи зазначали, що всі нормативно-правові акти, застосовані апеляційним судом під час вирішення даної справи регулюють отримання пенсій та соціальних виплат виключно особами, які зареєстровані як внутрішньо переміщені особи, а суди першої та апеляційної інстанцій  встановили, що позивач не є і ніколи не була ВПО.

Ми стверджували, що ненадання позивачем, яка не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття її на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, не може бути підставою для непоновлення та невиплати позивачу пенсійних виплат.

Розглядаючи нашу справу, Верховний Суд зазначив, що неможливо посилатися на правові висновки Верховного Суду України у постанові від 12.04.2017р. у справі № 6-51цс17, та скасував постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 31.10.2017 р., зазначивши, що відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи не може впливати на реалізацію її права на пенсійне забезпечення.

Верховний Суд вчергове довів, що стоїть на сторожі прав знедолених осіб, що постраждали від конфлікту, і, обираючи між якісним і швидким розглядом справи, обирає якісний, бо люди хочуть швидкого рішення, але не аби якого. Ми всі хочемо справедливого, обґрунтованого, виваженого рішення, яке у випадку з нашим бенефіціаром матиме  наслідком зміни на найкраще для всіх пенсіонерів, які залишилися на тимчасово окупованих територіях та не мають можливості захисти своє фундаментальне право на соціальний захист, складовою якого є право на забезпечення у старості.

Сподіваємося, що це рішення стане першим у черзі рішень в аналогічних справах, і держава нарешті зверне увагу на своїх найбільш незахищених громадян, покинутих на тимчасово окупованих територіях.

Регіональний адвокат БФ “Право на захист”,

Вячеслав Стасюк


07.04.20

Часто при спробі отримати законну спадщину (зокрема, недоотриману за життя померлого пенсію) спадкоємці натискаються на перепони з боку органів пенсійного  фонду. Як у таких випадках захищають інтереси бенефіціарів юристи і адвокати БФ «Право на захист» і що з приводу таких справ говорить Верховний Суд, читайте в матеріалі нашої адвокатки Алли Скворцової.

На жаль, позиція органів Пенсійного фонду України (ПФУ) щодо виплати спадкоємцям недоотриманої за життя померлого пенсії така: розмір недоотриманої пенсії повинен розраховуватися із урахуванням ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», – нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за час, що минув, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії.

Однак, така позиція органів ПФУ не узгоджується із чинним законодавством України. Крім того, вже є позитивна практика Верховного Суду, – постанова від 20 лютого 2020 року, де зазначено, що суми пенсії, які перейшли у спадщину, передаються спадкоємцям у повному обсязі без будь-яких часових обмежень (справа №428/5818/18).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Позивачка – дружина померлого Б. Чоловік мав інвалідність 1 групи – після отриманої у 1979 році травми на виробництві він не міг ходити, а отже, потребував постійного стороннього догляду. На підконтрольній уряду України території зареєстрований як внутрішньо переміщена особа не був, пенсію не отримував, адже був прикутий до ліжка.

Позивачка все життя присвятила догляду за чоловіком, а всі заощаджені кошти витрачала на лікування та підтримання стану його здоров’я. Після смерті Б. відкрилася спадщина на спадкове майно, позивачка отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, однак управління ПФУ виплатило недоотриману пенсію не в повному обсязі, а лише за останні 3 роки до дня звернення за отриманням пенсії. 

Не погодившись зі свавіллям УПФУ, позивачка звернулася по допомогу до БФ «Право на захист». Юристи нашої організації підготували позов, а адвокати здійснювали представництво прав та інтересів позивачки в суді.

ПОЗИЦІЯ СУДІВ

Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов із підстав, на які посилалася позивачка, – що норми ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», які регулюють виплату пенсіонеру певних сум пенсії не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії, не розповсюджуються на правовідносини із отримання спадкоємцями померлого пенсіонера сум пенсії, які перейшли у спадщину.

Не погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанції представник відповідача (УПФУ) звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.

Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржених судових рішень, тож залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду – без змін.

Особливої уваги заслуговують такі аргументи Верховного Суду:

  1. Відповідно до ст. 1227 Цивільного кодексу України, суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їхньої відсутності – входять до складу спадщини.
  2. Суди обґрунтовано виходили із того, що положення частини першої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» не розповсюджуються на правовідносини з приводу отримання спадкоємцями померлого пенсіонера сум пенсії, які перейшли у спадщину.
  3. Дата звернення спадкоємця до органу ПФУ з вимогою про виплату нарахованої за життя спадкодавця пенсії не впливає на розмір виплат та не надає органам ПФУ права на обмеження цих виплат.

Верховний Суд вкотре став на захист незахищених мешканців тимчасово окупованих територій. Хочеться вірити та сподіватися на те, що подібна судова практика призведе до відсутності спорів між спадкоємцями та органами ПФУ у майбутньому.

Зараз органи ПФУ не дотримуються вимог чинного законодавства і, незважаючи на позитивну практику судів, продовжують свідомо порушувати права громадян. Однак, потрібно знати, що спадкоємець має право на отримання недоотриманої пенсії померлого у повному обсязі без будь-яких часових обмежень. Тож у разі, порушення ваших прав радимо звертатися до суду за захистом.

Слід також зазначити, що у цій справі на виконання рішення суду відповідач виплатив позивачці недоотриману пенсію в повному обсязі.

07.04.20

«Мене звати Олександр (ім’я змінено). У 14 років мого батька вбили. Матір почала вживати алкоголь та лишила мене. Що я відчував тоді? Моє життя просто перевернулося…»

Герой історії народився у 1995 році. Все своє життя хлопець мешкав у Донецькій області. З 14 років єдиною рідною людиною для підлітка була старенька бабуся, яка доглядала за ним.

Після закінчення школи хлопець не пішов навчатись далі, а намагався заробляти гроші. Через об’єктивні причини він вчасно не звернувся до Державної міграційної служби (ДМС) за оформленням паспорта громадянина України. А коли звернувся, то отримав відмову, оскільки не зміг підтвердити свою належність до громадянства України.

У травні 2019 року Олександр звернувся за правовою допомогою до БФ “Право на захист” у місті Слов’янськ. Під час пошуків паспортних даних батьків хлопця, наш адвокат з’ясував, що на момент народження мати хлопця мала паспорт СРСР, а паспорт батька (громадянина України) було знищено. Жодних відомостей про це не залишилось ані в органах ДРАЦС, ані в ДМС.

Шляхом численних адвокатських запитів та опитування людей було знайдено документи, які підтвердили факт постійного проживання батьків хлопця на території України станом на 24.08.1991 року. Додатково наші юристи встановили паспортні дані батька. У листопаді 2019 року Олександр звернувся до відділу ДМС із заявою щодо перевірки належності до громадянства України, а згодом й за оформленням паспорта громадянина України. 

У березні 2020 року Олександр отримав свій перший паспорт — у 25 років.