Зробити пожертву
Укр / Eng
14.07.20

Історія Андрія Михайловича (ім’я змінене) досить типова для Донбасу. Чоловікові 72 роки, майже 30 з яких він провів у шахті на видобутку вугілля: щодня спускався в забій та працював із відбійним молотком. Тяжка праця під землею та постійне вдихання шахтного пилу мали для чоловіка тяжкі, але, на жаль, розповсюджені серед шахтарів наслідки – він захворів на силікоз. Хвороба призвела до втрати 25% працездатності, а отже пан Андрій мав право на страхові виплати від Фонду соціального страхування (далі – ФСС).

Чоловік мешкає в Антрацитівському районі Луганської області. Зараз це непідконтрольна уряду України територія, тож у серпні 2014 році виплати припинилися. Для їхнього переоформлення Андрій Михайлович мав виїхати на підконтрольну територію, оформити довідку внутрішньо переміщеної особи та звернутися до відповідного відділення ФСС. Проте такі поїздки через хворобу та скрутний фінансовий стан вкрай тяжкі для пенсіонерів і герої нашої історії – не виняток. Виїхати та звернутися то Фонду соціального страхування пан Андрій зміг лише в лютому 2018 року, після чого виплати відновилися. Однак виплачувати борг із виплат за 2014 – 2018 роки у ФСС відмовилися, мотивуючи це сумнозвісною «відсутністю окремого порядку».

Знайомі порадили Андрію Михайловичу звернутися до суду та оскаржити дії ФСС, що він і зробив із допомогою команди БФ «Право на захист». Наші адвокати отримали позитивне судове рішення у справі: суд зобов‘язав ФСС виплатити заборгованість у повному обсязі. Тепер пану Андрію мають нарешті повернути зароблені тяжкою працею страхові виплати.

02.07.20

В середині 2018 року під час візиту до центру сім’ї, дітей та молоді (Далі – ЦСДМ) м. Запоріжжя до монітора БФ «Право на захист» Сергія Чечеля звернулася дівчина Марія (ім’я змінене), яка мала проблеми з отриманням не тільки паспорта, а ще і свідоцтва про народження. Задокументувавши всі обставини та зібравши копії документів, наш колега скерував заяву на правовий супровід до проєкту із допомоги особам без громадянства, який ми реалізовуємо за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Колеги з’ясували, що дівчина від народження не отримувала свідоцтва (а їй вже було 24 роки!). Також виявилося, що батько Марії не мав паспорта громадянина України, адже після проголошення незалежності та подальшої заміни чинних на той момент паспортів СРСР на українські, чоловік не обміняв паспорт та продовжував жити з документом країни, якої вже давно нема. Щодо матері дівчини, вона також не змінила паспорт СРСР на український. Згодом жінка все ж почала процедуру заміни, проте до логічного завершення – отримання паспорта громадянина України – так і не дійшло. 

Марія – середня дитина в сім’ї – одна з трьох сестер. Для найстаршої з дівчат батьки встигли отримати свідоцтво про народження, але згодом через те, що самі не мали паспортів, не змогли подати документи на отримання паспорта громадянки України для старшої дитини. Наймолодша дівчинка народилася вже в Запоріжжі та під контролем ЦСДМ отримала і свідоцтво про народження, і український паспорт. Ці обставини змусили Марію почати діяти.

Наші колеги активно включилися в роботу. Вони з’ясували, в якому пологовому будинку дівчина народилася, проте на адвокатські запити надати дублікат медичного свідоцтва про народження в установі не змогли. Відтак, ми не могли звернутися до відділу реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) за отриманням свідоцтва про народження в позасудовому порядку. Під час підготування документів для подання в суд з’ясувалося, що і навчалася Марія без свідоцтва про народження – батьки не надали ані його оригіналу, ані копії при зарахуванні до школи, тож дівчина мала проблеми при отриманні атестату після завершення навчання. Дівчинка отримала довідку з фотокарткою про закінчення школи, яка тривалий час фактично заміняла Марії будь-який документ, який посвідчував би особу.  

Після підготування матеріалів заяву про встановлення факту народження було направлено до Заводського районного суду м. Запоріжжя, а супровід справи здійснював адвокат запорізького офісу БФ «Право на захист» Сергій Щеголь. Під час судових засідань за клопотанням представника заявниці, суд двічі направляв до пологового будинку ухвалу про витребування доказів – медичного свідоцтва про народження. Також проблема полягала і в тому, що матір дівчини не хотіла співпрацювати, відмовлялася приходити на судові засідання та сприяти більш швидкому розв’язанню проблеми.

Окремо суд хвилювало, чому дівчина майже до 24 років не зверталася та не намагалася отримати паспорт? Відповідь на нього дуже проста відповідь: відповідно до чинного законодавства, повнолітня особа не може самостійно звертатися до державних органів без паспорта, оскільки тільки цей документ  може підтвердити особу заявника. 

Заслухавши свідків, зокрема і молодшу сестру Марії, яка за підтримки соціальних служб отримала паспорт громадянки України, суд задовольнив вимоги, викладені в заяві про встановлення факту народження. 

Після набуття законної сили рішення подали до відділу РАЦС за місцем фактичного проживання Марії і вона змогла отримати свідоцтво про народження. Маючи оригінал документу, Марія звернулася до відділу Державної міграційної служби (ДМС) для отримання паспорту в формі ІD-картки. ДМС усіляко сприяли дівчині та без будь-яких перепон після проведення необхідних, передбачених законодавством, видали довгоочікуваний паспорт громадянки України. 

«Будь-які справи з отримання паспорта замість втраченого або видача нового документа – це дуже тривалі в часі справи. Від звернення до нашої організації до фактичного отримання документа минуло майже півтора роки. – Розповідає Сергій Щеголь. – На мою думку, це неприпустимо та певною мірою є порушенням прав тих, хто залишився в скрутних обставинах без документів, які би встановили  особу. Відсутність чіткого алгоритму дій та інформування населення  призводять до того, що люди не можуть вчасно та повною мірою відреагувати та виклики, з якими їм доведеться стикнутися під час відновлення/отримання паспорта».

25.06.20

Сергій Валентинович Іванов (ім’я змінено) – внутрішньо переміщена особа. Після досягнення пенсійного віку він звернувся до Бахмутсько-Лиманського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області  (далі – ПФУ) із заявою про призначення пенсії. Пенсію заявнику призначили в мінімальному розмірі, тож він попросив ПФУ роз’яснити, яким чином здійснювався розрахунок. Так Сергій Валентинович дізнався, що ПФУ врахував його заробітну плату з липня 2000 року, а ту, що чоловік мав до липня 2000 року, – ні. Причина – він не надавав довідку про розмір заробітної плати за 60 календарних місяців поспіль до липня 2000 року.

Сергій Валентинович звернувся до архіву м. Донецька й отримав довідки про заробітну за період з 1 серпня 1990 року по 31 грудня 1993 року та з 1 січня 1994 року по 31 березня 1996 року. Ці документи разом із заявою він надіслав до ПФУ поштою. Протягом місяця після відправлення листа пан Сергій отримав відповідь, де йому відмовили в урахуванні заробітної плати, підтвердженої наданими довідками, через те, що вони видані архівною установою м. Донецька.

Сергій Валентинович звернувся по правову допомогу до офісу БФ «Право на захист». Після вивчення усіх документів юристи склали позов про зобов’язання ПФУ врахувати довідки про заробітну плату. Суд зобов’язав ПФУ повторно розглянути заяву Сергія Іванова від 30 жовтня 2018 року про призначення пенсії за віком з урахуванням  висновків суду та довідки від 20 вересня 2018 року № Ж-23/06-03 про розмір заробітної плати з 01.08.1990 по 31.12.1993 та довідки від 20.09.2018 № Ж-23/06-03 про розмір заробітної плати з 01.01.1994 по 31.03.1996. Та ПФУ не виконав рішення суду, посилаючись на те, що суд зобов’язав врахувати довідки про заробітну плату, однак довідок у пенсійній справі немає, бо після розгляду заяви їх повернули заявнику, отже виконати рішення суду неможливо.

ПФУ запропонували прийняти довідки повторно, однак там відмовили, посилаючись на те, що суд зобов’язав врахувати довідки, але не зобов’язував їх повторно прийняти.

Адвокат пана Сергія отримав виконавчий лист та подав до примусового виконання, але після відкриття виконавчого провадження, ПФУ звернувся до суду по роз’яснення судового рішення та в заяві зазначив, що позивач надав довідки, проте, відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян», довідки йому повернули. Тож їхнх оригіналів у ПФУ немає.

Суд відмовив у задоволенні заяви про роз’яснення, але водночас зазначив в ухвалі:

  • Як вбачається з копії відповіді Бахмутсько-Лиманського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області від 18.12.2018 № 19763/02, яка міститься в матеріалах адміністративної справи, наведені архівні довідки були розглянуті відповідачем при прийнятті рішення про призначення пенсії, після чого повернуті позивачеві.
  • Крім того, копії довідок за спірний період були додатками до позовної заяви у справі № 200/10546/19-а та направлялися відповідачеві разом із ухвалою про відкриття провадження у справі в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
  • Суд звертає увагу відповідача на приписи ч. 3 ст. 44 Закону № 1058-IV, відповідно до якої відповідач наділений повноваженнями самостійно витребувати необхідні йому документи для вирішення питання про призначення пенсії.

Отже, відмовляючи в задоволенні заяви про роз’яснення рішення суду, суд наголосив, що ПФУ, хоч і не має спірних довідок про заробітну плату, тим не менше, знає про їхнє існування, досліджувало ці довідки під час підготовки відзиву на позовну заяву і, більше того, має право витребувати оригінали таких довідок від осіб, у яких вони зберігаються, тобто у позивача.

Копія ухвали була додана до матеріалів виконавчого провадження і ПФУ виконав рішення суду – розмір пенсії Сергія Валентиновича перерахували з урахуванням заробітної плати і він почав отримувати пенсію в тому обсязі, на який заслуговує.

18.06.20

У вересні до Маріупольського офісу БФ «Право на захист» звернувся чоловік, Дмитро (ім’я змінене), у якого нещодавно помер батько. Померлий був пенсіонером та отримував страхові виплати, призупинені за життя.

Батько нашого бенефіціара усе життя працював на шахті, дістав кілька хронічних хвороб і у зв’язку з цим отримував допомогу – страхові виплати. Останні роки був прикутий до ліжка, тож не міг виїхати на підконтрольну уряду України територію для продовження отримання цих та пенсійних виплат. Відтак, подібно до багатьох інших громадян-внутрішньо переміщених осіб, втратив усі свої джерела доходу. Пощастило, що поруч був син, який піклувався про батька, допомагав по господарству, купував ліки, їжу тощо.

Одного дня батька не стало, тож Дмитро, як свідомий громадянин, почав оформлення спадщини. У померлого ж накопичилася певна сума заборгованості з пенсії. Вона й увійшла до складу спадщини.

Отримавши свідоцтво про право на спадщину за законом, Дмитро звернувся до Пенсійного Фонду для отримання коштів. Їх йому виплатили, але не всі — на 5 000 грн менше, аніж вказано у свідоцтві на спадщину. Він зажадав роз’яснень від спеціалістів Пенсійоного Фонду, які відповіли: «у сумі на залишок 5 000 грн виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії».

Юристи БФ «Право на захист» звернулися до суду за місцем перебування відповідача із позовною заявою «про стягнення суми пенсії, що належала пенсіонерові й залишилася недоотриманою у зв’язку з його смертю». Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив повністю. Тож ми очікуємо вступу в законну силу рішення суду в цій справі.

Паралельно розглядається справа «про стягнення успадкованої суми страхових виплат, що належала пенсіонерові й залишилася недотриманою у зв’язку з його смертю». Ми очікуємо, що суд стане на сторону позивача та підтвердить право на успадковані страхові виплати. Особливо, коли за такими справами вже висловився Верховний Суд. «Верховний Суд підтвердив право на спадкування страхових виплат, які мешканець тимчасово окупованої території не отримав за життя в справі № 642/6946/18».

Утім подробицями цієї історії ми обов’язково поділимося пізніше.

27.05.20

26 травня представники БФ «Право на захист» провели пресбрифінг, присвячений проблемі помилкового внесення громадян до санкційних списків та відсутності ефективного механізму оскарження дій органів влади в таких випадках.

Приводом для проведення заходу стало підписання 14 травня 2020 року указу Президента України про зняття санкцій та засідання Верховного Суду у справі щодо зняття санкцій з пенсіонерки, яку було помилково включено до санкційних списків. Інтереси жінки у суді представляв адвокат БФ «Право на захист».

Дві події були пов’язані між собою та стали перемогою юристів організації: ще до засідання Суду стало відомо, що пенсіонерку вилучено зі списків Указом Президента. Це відбулося завдяки місяцям роботи та зусиллям представників БФ «Право на захист». Проте ця перемога — це відновлення справедливості та прав людини в одному конкретному випадку. Вона не стала розв’язанням системної проблеми, з якою доводиться стикатися багатьом українцям. 

Як зазначила під час пресбрифінгу координатор з питань надання правової допомоги БФ «Право на захист» Юлія Трало, у цієї проблеми є два аспекти, які значно погіршують і без того непросту ситуацію з  помилковим застосуванням санкцій щодо законослухняних громадян. Перший з них — це питання документації. Адже жодна людина, документи якої залишилися на непідконтрольній території, не може достеменно знати, хто, яким чином та  для чого їх використовує. Другий аспект — це питання недосконалості чинного санкційного законодавства.  «Основна проблема полягає в тому, що громадяни мають дуже обмежені можливості для захисту своїх прав. Йдеться і про не визначені чітко підстави для застосування санкцій, і про механізм, який дозволяє тримати громадянина у незнанні щодо факту застосування до нього санкцій.

Саме так і трапилося у випадку з нашою бенефіціаркою, яка звернулася по допомогу до юристів БФ «Право на захист», – зауважила Юлія Трало. – Літня людина дізналася про накладені на неї санкції від банку і лише у відповідь на запит щодо підстав блокування її рахунку».

 Як розповів старший стратегічний юрист Олег Тарасенко, у квітні 2019 року пенсіонерка-переселенка з Луганщини не змогла отримати пенсію у банкоматі «Ощадбанку». Звернувшись до банку, вона дізналася, що до неї застосовано санкції. Тож жінка прийшла по допомогу до юристів БФ «Право на захист» – вони склали низку запитів до СБУ та РНБО. З’ясувалося, що жінку помилково внесено до уточненого списку осіб, щодо яких застосовано персональні санкції, як причетної до організації й проведення незаконних «виборів» у так званій «ЛНР» у листопаді 2018 року.

В якості санкцій до пенсіонерки  держава застосувала блокування активів, тож вона втратила можливість отримувати пенсію. 

«Чинна процедура накладання санкцій не передбачає перевірки інформації, яка стає підставою для внесення до списків, а особа, щодо якої планують накласти такі санкції, не має можливості надати пояснення щодо фактів або припущень, які мають державні органи. – Розповідає Олег Тарасенко. – До осені 2019 року рахунок пенсіонерки не був розблокований, тож ми звернулися до суду для оскарження указу Президента. Після великої кількості звернень, запитів та місяців нашої роботи і подачі позову держава, нарешті, визнала свою помилку. А після додаткової перевірки було підтверджено, що підстав для застосування санкцій до пенсіонерки не було. В результаті прізвище пенсіонерки внесли до переліку осіб, з яких було знято санкції указом Президента, підписаним в травні. У судовому засіданні представник Президента України визнав, що санкції щодо пенсіонерки були застосовані помилково».

Очевидно, що ситуація потребує зміни системного підходу. Наразі, найбільшою проблемою є відсутність механізму захисту прав людини, щодо якої було безпідставно застосовано санкції. Зараз фактично відсутня позасудова процедура оскарження такого рішення, а судова процедура містить багато суперечностей. Тож особа не має можливості самотужки захистити свої права.

«Ми розуміємо, що наша перемога, попри те, що є знаковою подією, не змінила ситуацію в цілому, — підсумувала Юлія Трало. – Наша організація вважає, що саме законодавство про застосування санкцій має бути змінене. Зокрема, особам, щодо яких планується застосування санкцій, має бути надано можливість отримувати попередження про це та можливість вчасно надати пояснення чи спростувати таку інформацію. Має бути запроваджено адміністративний — тобто позасудовий — метод оскарження прийнятого рішення про застосування санкцій щодо особи. Бо державі ще не раз доведеться визнавати свої помилки». 

21.05.20

Від початку бойових дій на Сході багато людей були змушені залишити місце проживання та переїхати на безпечну, підконтрольну уряду України, територію (далі — ПУТ). Внутрішнє переміщення громадян потребувало реакції з боку держави, тож у жовтні 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». На виконання цього закону Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про облік внутрішньо переміщених осіб (далі — ВПО). Ці нормативно-правові акти встановили додаткові гарантії для ВПО. Йдеться про отримання адресної допомоги; можливості оформлення документів, що підтверджують особу, за фактичним місцем проживання; права на взяття на облік безробітної особи за браком документів, що підтверджують факт припинення трудових відносин; взяття на соціальний квартирний облік тощо. Умовою реалізації цих прав є наявність довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Зазвичай при зверненні по таку довідку не виникає труднощів — достатньо надати паспорт із позначкою про реєстрацію місця проживання на непідконтрольній території (далі — НПУТ). Однак трапляються випадки, коли особа має зареєстроване місце проживання на підконтрольній території (і відповідну позначку в паспорті), але фактично проживала на непідконтрольній.

Саме з такою проблемою зіткнувся Сергій (ім’я змінено), який звернувся по правову допомогу до бахмутського офісу БФ «Право на захист».

Чоловік має зареєстроване місце проживання у м. Бахмуті з 2008 року. Однак із 2013 року він проходив службу в пожежно-рятувальній частині в у м. Донецьку, де постійно проживав у відомчому гуртожитку. У листопаді 2014 року за наказом командування Державної служби України з надзвичайних ситуацій Донецької області він був переведений для проходження служби у м. Бахмуті.

У 2018 році набули чинності зміни до Закону України «Про житловий фонд соціального призначення», відповідно до якого ВПО внесли до категорії осіб, які мають право стати на соціальний квартирний облік. Для того, щоби стати на соціальний квартирний облік Сергію потрібно було разом з іншими документами надати довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Щоби реалізувати своє право на взяття на соціальний квартирний облік, Сергій звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Бахмутської міської ради (далі — УПТСЗН) з заявою про видачу довідки про взяття на облік ВПО. Оскільки в паспорті він не мав позначки про реєстрацію місця проживання на НПУТ, Сергій надав довідку про проживання в гуртожитку у м. Донецьку з червня 2013 року до 11 листопада 2014 року, наказ командира про переведення, довідку з лікарні про проходження чергового медичного огляду за місцем проживання у м. Донецьку.

В управлінні розглянули документи, надані Сергієм, та відмовили у видачі довідки про взяття на облік ВПО. На їхнє переконання, докази заявника для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 Закону, не доводять факту його проживання на цій території.

Рішення УПТСЗН Бахмутської міської ради було оскаржено в Донецькому окружному адміністративному суді. Наводимо обґрунтування позовних вимог, надане правниками БФ «Право на захист».

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання в результаті або для уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі — Закон), адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, у якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Підставою для взяття на облік ВПО є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їхнього виникнення (ч. 2 ст. 4 Закону).

Разом із заявою заявник надає документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус (далі — Документ), або свідоцтво про народження дитини (ч. 7 ст. 4 Закону).

У разі наявності в Документі позначки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, довідка про взяття на облік ВПО або рішення про відмову у видачі довідки з обов’язковим зазначенням підстави відмови, підписане керівником уповноваженого органу, видається заявнику в день подання заяви.

У разі відсутності в Документі позначки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення (військовий квиток із відомостями про проходження військової служби, трудова книжка із записами про здійснення трудової діяльності, документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно, свідоцтво про базову загальну середню освіту, атестат про повну загальну середню освіту, документи про професійно-технічну освіту, документ про вищу освіту (науковий ступінь), довідку з місця навчання, рішення районної, районної в місті Києві чи Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської чи районної в місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування, медичні документи, фотографії, відеозаписи тощо).

У передбаченому абзацом третім цієї частини випадку уповноважений орган зобов’язаний розглянути заяву про отримання довідки про взяття на облік ВПО упродовж 15 робочих днів та прийняти рішення про видачу заявнику довідки або про відмову  ній із обов’язковим зазначенням підстави. Рішення  підписує керівник цього органу.

Відповідно до норми визначеної в ч. 10 ст. 4 Закону, яка кореспондується з нормою п. 8 Порядку, затвердженого постановою КМ України № 509 від 01.10.2014 (далі — Порядок) заявнику можуть відмовити у видачі довідки про взяття на облік ВПО, якщо:

1) відсутні обставини, що спричинили внутрішнє переміщення, визначені в статті 1 цього Закону;

2) у державних органів наявні відомості про подання завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки;

3) заявник втратив документи, що посвідчують його особу, до їхнього відновлення;

4) у заявника немає відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, та відсутні докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, визначені частиною сьомою цієї статті;

5) докази, надані заявником для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв’язку з обставинами, визначеними в статті 1 цього Закону, не доводять факту проживання на її території.

Особа має право звернутися із заявою повторно, якщо в неї з’явилися визначені законом підстави, або в разі усунення підстав для відмови, або ж оскаржити рішення про відмову в суді.

Отже, Сергію не мали права відмовити у видачі довідки про взяття на облік ВПО з посиланням на п.п.5 п. 8 Порядку. Оскільки Порядок зазначає, що доказами можуть бути документи, у тому числі і про трудову діяльність, медичні документи, які Сергій надав. А відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію», документом є матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання в часі та просторі.

Тож рішення Донецького окружного адміністративного суду залишене без змін – Перший апеляційний адміністративний суд позов задовольнив, зобов’язав Управління поставити Сергія на облік та видати йому відповідну довідку.

12.05.20

Галина (ім’я змінене) звернулася до юриста БФ «Право на захист» Руслана Беретеліпід час консультування на КПВВ – мала запитання щодо перетину лінії розмежування. В процесі розмови вона сказала, що не отримує адресної допомоги на дитину-ВПО. Наш колега акцентував на цьому увагу.

Він з’ясував: у 2016 році після того, як перемістилася з м. Донецька на підконтрольну уряду України територію і отримала довідку ВПО, жінка народила дитину. Після – звернулася до районного управління соціального захисту населення (УСЗН) за місцем обліку як ВПО із заявою про призначення дитині адресної допомоги. Та їй відмовили. Відмову аргументували тим,  що дитина не є внутрішньо переміщеною особою, а отже не має права на одержання адресної допомоги (адже фактично вона не перемістилася з непідконтрольної території). 

Насправді ж виходило, що жінка не отримувала законних виплат майже 4 роки!

Руслан Беретелі розповідає: «Відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України №505, дитина, народжена особою-ВПО теж має право отримати довідку ВПО та необхідну допомогу на проживання та сплату послуг».  Тож юрист зв’язався з управлінням УСЗН та наголосив на недопущенні таких випадків.

Галина ж повторно звернулася до УСЗН і вже цього разу її дитині призначили адресну допомогу

07.05.20

Як показує практика, не завжди тлумачення законодавства є однаковим для всіх. Це відбулося і з нашою бенефіціаркою Ганною, якій відмовили у виплаті адресної допомоги, незважаючи на те, що вона доглядає за трьома неповнолітніми дітьми. 

Через збройний конфлікт і тимчасову окупацію у 2018 році жінка разом із дітьми змушена була покинути своє місце проживання у м. Ровеньки, що на Луганщині, та стати на облік як внутрішньо переміщені особи (ВПО). На новому місці проживання Ганна звернулася до Управління соціального захисту населення (УСЗН) із заявою про призначення щомісячної адресної допомоги ВПО для покриття витрат на проживання, та їй відмовили, оскільки вона не працевлаштована. А от на те, що жінка доглядає за трьома неповнолітніми дітьми, зовсім не зауважили.

Відмовляючи у призначенні допомоги Ганні, УСЗН виходив із того, що її старші діти вже навчаються у школі, а молодший син відвідує дошкільну групу денного перебування, а отже – вона не здійснює постійного догляду за дітьми. Ця відмова була повністю абсурдною та необґрунтованою, оскільки п. 7 Порядку надання щомісячної адресної допомоги ВПО для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, зазначено, що громадяни, які мають трьох і більше дітей віком до 16 років і доглядають за ними і не працевлаштовані, мають право на отримання щомісячної адресної допомоги. Але спеціалісти УСЗН мали інший погляд на ситуацію.

Упродовж року бенефіціарка намагалася розв’язати проблему з призначенням щомісячної адресної допомоги в досудовому порядку, неодноразово зверталася до Міністерства соціальної політики, УСЗН, Уповноваженого з прав людини тощо.  Все було безрезультатно й ускладнювалося тим, що Ганна є одинокою матір’ю, її сім’я є малозабезпеченою, а отже – ця допомога є життєво необхідною.

Звернувшись до нашого офісу у м. Сєвєродонецьку, бенефіціарка отримала кваліфіковану допомогу у складенні документів та адміністративного позову до суду. А пізніше – і судове рішення на свою користь.  Закон був на її боці.  Суд визнав дії УСЗН протиправними.

Оскільки такі випадки є не поодинокими, ми закликаємо кожного – боріться за свої права! Юристи БФ «Право на захист» готові вам у цьому допомогти, адже ми працюємо для вас!

28.04.20

Фото з відкритих джерел.

Ця історія – про матір-героїню Наталію, яка має шістьох дітей. Разом із ними та чоловіком вона перемістилася до селища у Харківській області. Відповідно до ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» всі вони є внутрішньо переміщеними особами, що посвідчують відповідні довідки.

Через скрутне матеріальне становище придбати будинок для себе родина не могла. Тож всі вони оселилися в хаті, яка належала свекрусі Наталії, – Галині Іванівні. Сама ж жінка разом із сином та його великою родиною в будинку не мешкала, – переїхала у інше місце.

Оскільки чоловік Наталії весь час працював, а вона цього робити не могли через купу домашніх справ та догляд за малолітніми дітьми, жінка вирішила звернутися до державних органів для отримання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам. Це дозволило би покривати витрати на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг. Родина мала на це право відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №505.

Відповідно до цієї постанови, відмовити Наталії могли тільки у двох випадках.

  1. будь-хто із членів сім’ї має у власності житлове приміщення/частину житлового приміщення, що розташоване в інших регіонах, ніж тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та населених пунктах, розташованих на лінії розмежування, крім житлових приміщень, які непридатні для проживання, що підтверджується відповідним актом технічного стану;
  2. будь-хто з членів сім’ї має на депозитному банківському рахунку (рахунках) кошти у сумі, що перевищує 25-кратний розмір прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.

Управління праці та соціального захисту населення винесло рішення, яким відмовило Наталії та її дітям у призначенні вищевказаної допомоги. Причиною стало те, що Галина Іванівна має у власності свій житловій будинок. Тобто мати чоловіка, яка не проживала з Наталією та її родиною в одному будинку, визнали членом їхньої сім’ї.

З цією проблемою Наталія і звернулася до юристів харківського офісу БФ «Право на захист». Детальніше ознайомившись із матеріалами справи, наші колеги склали та подали позов до суду. В основу позову були покладені норми матеріального права.

Згідно з п.1 ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Згідно з абз.2 резолютивної частини рішення Конституційного суду України №5-рп/99 від 03.06.1999 року (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї»), до кола членів сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони належать його (її) дружина (чоловік), їхні діти і батьки. Щодо них ознака (вимога) ведення спільного господарства з суб’єктом права на пільги в оплаті користування житлом і комунальними послугами застосовується лише у передбачених законом випадках.

Житлове законодавство також широко використовує поняття «член сім’ї». Так, ст. 64 Житлового кодексу Української РСР (ЖК УРСР) до членів сім’ї наймача відносить дружину наймача, їхніх дітей і батьків; також членами сім’ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство.

Окрім кодифікованих нормативно-правових актів, законодавець застосовує поняття «член сім’ї» і в інших правових документах, де висловлені різні підходи до його розуміння:

Члени сім’ї – це особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання (Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 року).

Члени сім’ї – це особи, які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, в тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі ( Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 року).

Отже, член сім’ї (у сімейно-правовому аспекті) – це особа, яка має тісний правовий зв’язок із сім’єю, що ґрунтується на шлюбі, спорідненні, усиновленні, інших формах влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, характеризується спільністю життя та інтересів, наявністю взаємних прав і обов’язків, передбачених сімейним законодавством.

Сам же факт проживання Наталії в будинку, який належить матері її чоловіка, – Галині Іванівни, за обставин її вимушеного переселення з зони АТО з чоловіком та дітьми не доводить у них сімейних відносин, тобто того, що вони є членами однієї сім’ї, адже спільного господарства вони з власницею будинку не ведуть, спільно не проживають та Наталія власним коштом сплачує всі комунальні платежі.

Суд підтримав цю правову позицію та виніс рішення, яким задовольнив позовні вимоги Наталії.

Управління праці та соціального захисту населення виконало таке рішення в повному обсязі і призначило Наталії та її дітям виплати допомоги, яка в цей важкий для родини час є рятівним колом!