Марк Хетфілд: внутрішньо переміщені українці страждають від пережитків комунізму

“Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить”. Вперше я почув це гасло під час навчання в інституті російської мови імені А. С. Пушкін  в Москві у 1980-х роках. У той час я думав, що це було кумедно. Але для України і особливо для її внутрішньо переміщених осіб (ВПО), фраза зовсім не є смішною. У квітні 2015 року, після того, як Росія відібрала Крим і в Донбасі спалахнув конфлікт, що підживлюється Росією,  український парламент –  Рада – прийняла ряд законів, спрямованих на досягнення “декомунізації країни”. Мета полягала в тому, щоб розірвати історичні зв’язки з Радянським Союзом та прибрати комуністичну символіку з країни. Процес включав в себе припинення відмічання пам’ятних заходів, пов’язаних із Другою Світовою Війною, у радянському стилі, відкриття архівів КДБ, реабілітацію українських націоналістів, очорнення радянського режиму, перейменовування усіх радянсько-названих місць і повалення комуністичних пам’ятників. Крайнім терміном для цього був листопад 2015 року. У деяких місцях, таких як місто Дніпропетровськ, прогрес на фронті декомунізації йшов повільніше, ніж в інших. Більшість з 5,500 або комуністичних пам’ятників, які залишались в Україні за часів незалежності в 1991 році, були знесені. Проте, головним гальмом в Дніпропетровську є перейменування: проспект Маркса, що знаходиться недалеко від вулиці Леніна, і саме місто (до сих пір) носить назву на честь Григорія Петровського. Глава НКВС, служби державної безпеки, яка передувала КДБ, Петровський зіграв значну роль у деспотичному придушенні українського націоналізму, починаючи з його служби у Леніна. На початку квітня 2016 року я поїхав в Україну, щоб оцінити роботу HIAS, агентства біженців, для яких я працюю, і поточний стан переміщених всередині країни. Менеджер нашого українського проекту, відомого як “Право на Захист”, сказав мені в Дніпропетровську, що поваленя статуй і перейменування вулиць є лише поверхневим. Уряд повинен піти набагато глибше, щоб дійсно декомунізувати країну і відмінити непотрібні закони, які продовжують терзати населення, особливо одну із найбільш уразливих його груп – вимушених переселенців зі Сходу України. Набагато більш болючим залишком комунізму, ніж статуї і вуличні знаки є прописка, або внутрішній паспорт, який був впроваджений царем, але згодом була доведена до досконалості в якості методу контролю з боку Рад. Це залишається в силі і до цього дня. Конфлікт, що триває в Україні спричинив переміщення більш ніж на 1,6 мільйона людей. Це люди, які до сих пір зареєстровані в містах в східній частині країни, які в даний час є непідконтрольними територіями. Насправді ВПО в Україні є вразливими і безголосими. В результаті системи прописки, незалежно від того, де вони живуть, ВПО не можуть голосувати ні на місцевих або регіональних виборах, ні на парламентських.   Вони можуть голосувати тільки там, де передбачено пропискою. Таке безправ’я є явним порушенням прав людини, згідно з Керівними принципами з питання переміщення осіб всередині країни. ВПО-пенсіонери  не можуть отримати свої пенсії, якщо вони продовжують жити на непідконтрольній територій, тому що український уряд вважає виконання цих забов’язань (виплат пенсій) закачуванням грошей в економіки територій, окупованих Росією. Для того, щоб отримати пенсію, на яку людина працювала все своє життя, ВПО, прописана на непідконтрольній території, повинна перейти на територію, яка знаходиться під контролем України. Звичайно, ця політика заохочує додаткове переміщення. Український уряд з підозрою відноситься до деяких пенсіонерів, які продовжують жити на непідконтрольних територіях, стверджуючи, що вони живуть в районах, контрольованих урядом. Останнім часом через такі підозри сотням тисяч ВПО-пенсіонерів “призупинили” виплати пенсій без будь-якої належної правової процедури. Виплати соціальної допомоги також “призупинені” сотням тисяч переміщених осіб, на підставі підозр щодо їхнього фактичного місця проживання. Поки діє система прописки, реєстрація за новою адресю є серйозним викликом для ВПО. Орендодавці, члени сім’ї, друзі і добрі люди, які приймають ВПО в свої будинки, часто відмовляються допомогти ім  у вирішенні зареєструватися за новою адресою через побоювання, що це може вплинути на їхні податки, рахунки за комунальні послуги (як правило, розраховані не так на метр , але за кількістю жителів), і навіть їхнє право власності. Система прописки використовується в Україні, як перепис використовується в США для розподілу законодавчих округів, а також державних коштів на освіту та інші державні послуги. Якщо ВПО не живе за адресою, вказаною у його прописці, з точки зору уряду, він або вона не живе зовсім. ВПО не голосують, не враховуються для освітніх і соціальних послуг. 1,6 мільйона громадян – примари, яких переслідує радянська політика прописки. Тіло Леніна знаходиться в мавзолеї у Москві, і більшість його бронзових пам’тників повалені, але Ленін живе і, поки український уряд не знищить спадщину прописки, він житиме. І мучитиме ВПО. Марк Хетфілд, виконавчий директор HIAS, глобальної єврейської організації для біженців, яка здійснює свою діяльність в Україні. KyivPost